Ознайомтеся зі збіркою думок
«Въ виду того, что звукъ ф у большинства украинскаго народа выговаривается какъ хв (передъ гласной, кромѣ у) или х (передъ согласной и передъ y), мы, составляя словарь на букву ф, помѣстили въ него лишь тѣ слова, для которыхъ въ нашихъ матеріалахъ не нашлось дубликата съ хв или х [При этомъ принята была во вниманіе оговорка Номиса въ предисловіи къ его сборнику пословицъ. что онъ ф вездѣ, гдѣ оно у него встрѣчалось, замѣнялъ звуками хв]; всѣ же слова, которыя встрѣчены только съ хв и х или, рядомъ съ этими звуками, также и съ ф, помѣщены нами на букву х, примѣры-же къ нимъ, конечно, были оставлены съ тѣмъ изъ этихъ звуковъ, съ какимъ были встрѣчены. Если какое либо слово съ звуками хв, х имѣло одно значеніе, а съ зв. ф – другое, тогда оно, съ соотвѣтствующими значеніями, помѣщалось и на ф и на х со взаимными ссылками одного на другое. Незначительныя и немногія отступленія отъ этихъ правилъ обусловлены желаніемъ предоставить болѣе удобствъ въ пользованіи словаремъ и понятны безъ объясненій.»
Тому, власне, нема у Грінченка Афанасія, Феодосія, Федора але є Тодос(ь), Хведось, Ахтанасій, Охтанас, Опанас, Хведір, Тодір. І є «катедра», та приклад з І. Левицького: «Наука по катедрах кульгала або дрімала».
«Буквы ф и θ. Для передачи фонемы /ф/ (встречавшейся только в заимствованных словах), в берестяных грамотах в разные периоды используются разные буквы. В самый ранний период отмечено ф – в № 591 (азбука), XI) и 605 (1 треть XII); тоже в несколько более поздних грамотах № 675 и 234 (сер. XII). Первые примеры θ – в № 559 и 560 (сер. XII): возможно к этому времени относится № 381. Со 2 половины XII по конец XIII в. господствует θ (около 40 грамот): ф встретилось в эту эпоху только в № 717, 729, 152 (не считая Смол. 10). Сначала XIV в. буква ф начинает заметно распространяться. Со 2 половины XIV в. буква ф уже господствует: она встречается примерно в 6 раз чаще, чем θ».
«Пропоноване проектом паралельне вживання іншомовних слів з приголосними ф і т може стосуватися лише «вільних» стилів (художнього та публіцистичного), в інших (науковому та офіційно-діловому) необхідно зберегти більш поширені написання: кафедра, а не катедра; міфологія, а не мітологія; орфографія, а не ортографія (пор. ортопедія), хоч наша мова й не послідовна у таких випадках відтворення слова-першооснови».
Випис найуживаніших слів (пропуски – інші відповідники в мові)
| Мова |
ἀνάθεμα |
ἀριθμητική |
αἰθήρ |
καθέδρα |
μυθικός |
Ἀθήνα |
| Англ. |
Anáthema |
arithmetic |
ether |
cathedra |
myth |
Athens |
| Еспан. |
Anatema |
aritmética |
éter |
cátedra |
mito |
Atenas |
| Італ. |
Anatèma |
aritmètica |
ètere |
càttedra |
mito |
Atène |
| Нім. |
|
Aritmetik |
Äther |
Katheder |
Mythos |
Athen |
| Франц. |
anathème |
aritmétique |
éther |
|
mythe |
Athènes |
| Фін. |
anateema |
aritmetiikka |
eetteri |
katederi |
myytti |
Ateena |
| Румун. |
anátemă |
aritmétică |
etér |
catédră |
mit |
Aténa |
| Угор. |
|
aritmetika |
éther |
|
mithosz |
Athén |
| Словац. |
|
aritmetika |
éter |
katedra |
mýtus |
Atény |
| Чес. |
|
aritmetika |
éter |
katedra |
mýtus |
Atény, Athény |
| Серб. |
анатема |
аритметика |
етер, етар |
катедра |
мит |
Антина |
| Болгар. |
анатема |
аритметика |
éтер |
катéдра |
мит |
(атинянин) |
| Польс. |
anatema |
arytmetyka |
eter |
katedra |
mit |
Ateny |
| Білорус. |
анафема |
арыфметыка |
эфір |
кафедра |
міф |
Афіны |
| Рос. |
анафема |
арифметика |
эфир |
кафедра |
миф |
Афины |
| Укр.1 |
анафема |
арифметика |
ефір |
кафедра |
міф |
Афіни |
| Укр.2 |
анахтема |
арихметика |
|
катедра |
|
афини (рослина) |
| Укр.3 |
анатема |
аритметика |
етер |
катедра |
міт |
Атени |
- Підписано як «чинний», тобто якийсь до 2019 року
- Словник Грінченка, 1909
- Словник Голоскевича, 1930
Як бачимо виняток становлять тільки 3 мови: білоруська, російська, українська. До того ж білоруська і українська в 20-х роках XX ст. прийшла до послідовного передавання «θ» як «т», а потім почалась епоха «спільної термінології».
Ще є декілька слів, стосовно яких в українській робили напіввиняток, зокрема грец. Ἄθως (чес. Athos, словац. Athos, серб. Атос), а рос. Афон в словнику Голоскевича подано як Áтос (частіше Афон).
[Перелік власних назв]
Недарма автор українського перекладу «Iліяди» й «Одіссеї» Микола Хомичевський, за висловом Миколи Бажана, «видатний майстер нашої української літератури, творець такого перекладу «Іліади», якому може позаздрити будь-яка література...», обрав псевдонім Борис Тен (від Бористена).
«Проєкт частково усуває непослідовність у написанні термінів грецького походження з латинською буквосполукою th, що відповідає грецькій літері θ (за якою логікою, наприклад, маємо згідно з чинною редакцією по-різному писати слова, що походять від того самого грецького «ритмос» (число) – ритм та арифметика, алгоритм та логарифм тощо). Проєкт дозволяє написання таких слів і через ф, і через т, і можна з певністю сказати, що за короткий час написання через т домінуватиме. Про це свідчить хоча б той факт, що українські відповідники чужомовних природничих термінів із префіксом ortho- однозначно, всі без винятку, мають префікс орто- (ортокисень, ортогональний, ортоскопічний, ортовісь, ортогексагональний, ортодромія, ортокислота, ортоповерхня, ортосиметричний тощо; в математиці є навіть термін ортографічна проєкція). Зазначу побіжно, що журналісти торік приділили невиправдано велику увагу зміні написання вживаної у ЗМІ метафори ефір – етер, тоді як хеміки вже давно без зайвого галасу унормували назви етер та естер, прийняті у довоєнні часи, замість складного та простого ефірів, накинутих через ненаукове втручання у наукову термінологію (це окреме питання, не торкатимусь його тут, хоча воно дуже тісно пов’язане із джерелами багатьох правописних негараздів).»
[Історія і всяке инше]
Беручи до уваги історичну і сучасну орфографічну практику та перспективи контактів із західноєвропейськими мовами, варто, на нашу думку, узаконити паралельне вживання відповідних слів із ф і т: логарифм – логаритм, міф – міт, Гефсиманія – Гетсиманія і т. д. Ідеться, звичайно, про назви, які походять із грецької мови або запозичені через її посередництво і мають у звуковому складі θ (а не про заміну всякого іншомовного ф на т, зокрема в антропонімах Фрідріх, Фауст, Фаберже.»
ф треба вимовляти як хв: фарба – хварба, филя – хвиля, фукга – хвукга, форый – хворий.
Почну зі слів етер, катедра, міт тощо, які пропонуємо вживати поряд з їхніми фонетичними варіантами ефір, кафедра, міф та ін. У грецькій мові в цих словах немає звука ф; давні греки вимовляли там придиховий т, сучасні – міжзубний т. У переважній більшості старих і нових запозичень із грецької та інших мов ми також передаємо його через т: акант, бібліотека, етика, лабіринт, математика, тема, хризантема тощо. Але є невелика кількість слів, де замість т вживаємо ф: міф, пафос (пор. однокореневі патетика, патогенний), орфоепія (пор. ортодоксія, ортогональний). Тож ми й пропонуємо писати міт, катедра тощо. Але щоб не було дуже різкої зміни, варіанти міф, кафедра тощо теж нехай залишаються нормативними».
[З «Фонеми г та ґ»]
«Звук ф слов'янські мови запозичили; українська мова (разом із білоруською) чинила йому опір найдовше: Степан, картопля, квасоля, Пилип, Пилипівка й ін. Тепер його маємо й ми, і, певна річ, немає ні сенсу, ні потреби викидати його зі слів феномен, філантропія, філософія, футуризм та численних інших. А ось уживати його там, де він відсутній у мові-джерелі, справа вельми сумнівна. Ідеться про грецький міжзубний звук, що позначається літерою (лат. th). Майже в усіх мовах він відтворюється літерою т (крім російської). Ми теж здебільшого на його місці вживаємо т. Але в небагатьох словах ніяк не можемо відійти від стереотипів, нав'язаних нам із північного сходу. Думається, настав час відновити звукову справедливість і поряд зі словами бібліотека, гіяцинт, Еритрея, лабіринт, Лета, метод, ортогональний, ортодоксальний, театр, тема, теорія та багатьма-багатьма іншими писати й вимовляти […]
М. Протасов • Об упорядочении и унификации античной транскрипции (1940)
«Немалые затруднения возникают при передаче греческой «теты» (θ). Транскрибирование ее через «ф» имело некоторый смысл при существовании в русском алфавите специальной буквы θ (фиты), с уничтожением же ее передача «теты» буквой «ф» нелепа и идет вразрез с западной традицией. Поэтому, допуская наличие «ф» в ряде традиционных имен (Клисфен, Агафокл и т. п.), в большинстве случаев все-таки рекомендуется передавать «тету» через «т»: Теопомп (Θεόπομπος), Теофраст (Θεόφραστος), тесмотеты (θεσμοτέται)».
[З «Історична фонологія української мови»]
«…звук f, як і g, потрапив в українську лише разом із запозиченими словами. При цьому одначе, між ними були дві суттєві розбіжності: по-перше, він був упроваджений набагато раніше внаслідок контактування з греками, тобто на самому початку існування української окремішності в рамцях праслов’янського контимууму: по-друге, він був підпертий авторитетом Церкви. Відповідно, його поширення мало йти щаблями суспільної гієрархії не знизу вгору, а згори вниз. У правописі його ніколи не намагалися уникати: навпаки траплялися надпоправні написання з ф на недоречних місцях. Незважаючи на все це (або саме через це), звук f залишився чужим і зовсім не защепився в говірній мові… Тому історія f в українській мові, то є по сутті не його власна історія, а радше хроніка послідовних переходів від одного його замінника до другого, адже впродовж приблизно тисячолітніх марних намагань прищепити звук f ці замінники таки мінялися, найдавнішим із них був, вочевидь, приголосний p… Приблизно тим часом датуються варіанти заміни f на v, хоча застосовувано їх далеко рідше… Найдавніші приклади заміни f на p та v не конче мусять бути українські з походження. Вони могли десь початково постати десь поміж балканських слов’ян… Однак українські par excellence способи заміни f пов’язані з застосуванням x, а трохи згодом – над усе xv (у ґрунті речі, африкати типу xw)… Щоправда існує – вочевидь віднедавно – група говірок, де і звукосполука xv (ще праслов’янська), і звук xw перетворилися на f, цього разу власного виробництва, – вперше за всю історію української мови.»
[З «Так нас навчали правильних проізношеній»]
«Приклад, до якого тепер переходжу, сучасному українському інтеліґентові, напевне, здасться особливо драстичним, тут бо оцінка мовних вартостей відповідно до чужої мови закоренилася особливо глибоко. Мова йтиме про звук, що вживається виключно в чужих словах, ф. Цей приголосний виступав у багатьох позиках з чужих мов, насамперед західноевропейських, але в старших запозиченнях мова заступала його на п (напр., Пилип, Остап, пляшка) або на х (напр., Хома, хура), аж поки, від XV ст., не розвинулася африката хв, дуже характеристична саме для української мови й дуже в ній поширена, але за малими винятками (хвиля, хвіртка...), не допущена до літературної мови. Низька соціяльна оцінка двозвука хв освіченими колами спершу постала в контактах з мовами польською, німецькою й латиною, але в новітні часи її посилили і остаточно ствердили контакти з російською мовою (в якій звук ф "природний" тому, що там він розвинувся і у власних словах у процесі нормального фонетичного розвитку й набув фонемного статусу).»
«Нічого страшного не станеться, коли одні писатимуть міф, ефір, сад Гефсиманський, а інші - міт, етер, сад Гетсиманський, як ми й тепер вживаємо то Тадей, Тодось, Марта; то Фадей, Феодосій, Марфа.»
