Нещодавно зауважив, що двоє моїх друзів з Черкащини при використанні деяких дієслів у першій особі однини не чергують приголосні, що стоять наприкінці кореня, а також пом'якшують їх, наприклад:
- ходити - ходю (замість "ходжу");
- просити - просю (замість "прошу");
- косити - косю (замість "кошу").
Наскільки поширене це явище? Чи є природними такі закінчення для української мови?
У переважній більшості південно-східних діалектів за аналогією до інших особових форм, зокрема до форми 3-ої особи множини, відбулося вирівнювання форм 1-ої особи однини, що виявилося в утраті чергування [д], [т], [з], [с] з шиплячими: ход'у, вод'у, сид'у, буд'у, крут'у, лет'у, воз'у, нос'у та ін.). Ареал цих говорів приблизно окреслюється такою лінією зі сходу на захід: північніше Харкова, Полтави, Черкас, Вінниці, Кам'янця-Подільського, Чернівців і далі на південний захід приблизно по р. Черемош.
Джерело: С. Бевзенко "Українська діалектологія" (Київ, 1980)
Чи є природними такі закінчення для української мови?
Для південно-східного наріччя - так (зокрема, африкат [дж] взагалі має дуже обмежену сферу використання, треба було його чимось замінити), для літературної мови - ні, ні і ще раз ні. Доказ із чинного правопису:
У дієсловах другої дієвідміни в першій особі однини приголосні д, т, з, с змінюються на дж, ч, ж, ш: води́ти — воджу́, верті́ти — верчу́, вози́ти — вожу́, носи́ти — ношу́.
Згідно з правилами, дієслова I дієвідміни можуть мати закінчення на -ю:
дієслова з односкладовою інфінітивною основою на -и-, -у-, які зберігаються при дієвідмінюванні, а також похідні від них (жити, мити, чути); в особових формах дієслів бити, вити (док. звити), лити, пити кореневий голосний и не зберігається: б’ю — б’ють, в’ю — в’ють, ллю — ллють, п’ю — п’ють;
...а також дієслова II дієвідміни першої особи (сплю, стою). Наведені приклади є помилковими, можуть траплятися в суржику.
