Return to Revisions

Раджу для початку почитати статтю: Моргунюк В. Українська мова і український правопис про повновартість українських фонем і та и / Виталь Моргунюк // Вісник Держ. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології» : матер. 6-ї Міжн. наук. конф. СловоСвіт 2000. – 2000. – № 402. – С. 41–45.

Коротко:

1. Буква «ї» завжди позначає звукосполучення [ji]

Насправді, також позначає /йи/.

2. встановлення одоманіття в написанні апострофа з усіма йотованими буквами, є, ї, ю, я, та от тільки ї серйозно відрізняється від решти.

В сучасному правописі — так, особливо через значного впливу московської мови, де и, майже завше помʼякшує як „наша“ і, та ы поводять ся подібним чинном. А в загальному випадку — ніяких різниць немає, коли не брати московські унормування. Особливо це було б помітним, коли писати йотовані за драгоманівкою.

Ї — йотований самозвук¹ до і.

А йотовані відрізняються від звичних самозвуків — попереду й чи помʼякшує попередній співзвук².

Але наразі і помʼякшує (для порівняння: московські е и), а ї ні. Правопис 1892³ є найлоґічнішим рішенням.

Завжди перед і твердо вимовляємо звуки, які в нашій мові ніколи не бувають мʼякими — б в г ґ ж к м п р ф х ч ш: біг, вінок, гілка, жінка, кіт, місто, пірʼя, річка, фіртка, хіть, чітко, шість.

Твердо вимовляємо співзвуки д т л н з с ц перед і в тих словах, в яких цей звук чергується з о: дім (до дому), стіл (до столу), ніч (до ночі), ніс (до носа), сіль (до солі), росіл, спосіб; у множині: осіб (особа), ніг (нога).

Мʼяко вимовляємо співзвуки д т л н з с ц перед і в тих словах, в яких цей звук не чергується з о (де в старословʼянській мові писали Ѣ): дїд, дїйсно, дїло, тїло, лїс, лїд (леду), залїзо, слїд, слїпий, снїг, нинї, нїмий, зїлля, сїно, сїсти, сїчень, сїяти, сусїд, цїдити, цїкавий, цїна.

Чи твердник⁴ надлишковий?

Так

• Краще переглянути взаємозалежності й = ь чи надлишковості йотованих самозвуків: я = йа ьа
• Твердий та мʼякий — взаємозалежні: не мʼякий, отже твердий

Більшість абеток словʼянських, особливо західних, мов дуже охочі до

• Багатьох мʼяких співзвуків (словацька ľ) чи йотованих самозвуків (чеська ě)
• Комбінацій, наприклад: співзвук і (як ь) самозвук (польська nie), що є самобмеженням

Для української латиниці твердник, гадаю, все-таки не завадить.

По суті, це драгоманівка, котра зручна не тільки для точнішого відтворення звуку, але й суттєво полегшує відміннювання.

Якщо нічого не змінювати, то твердник потрібний, навіть після суто твердих співзвуків — уникнення неможливості помʼякшення та збільшенню нелоґічності; утримування твердості

Показовий приклад: инколи наразі щ вимовляють московським варіянтом (наближене до звуку ш), натомість правильно шч — так пишуть білоруси й західні словʼяни, тому сподіватись на „запамʼятають як правильно“ — не найкраще рішення.

Виноска

1. Голосна (див. п. 3)
2. Приголосний (див. п. 3)
3. Руска правопись 1892 року, Степан Смаль-Стоцький.
4. Літера чи знак для твердості попереднього звуку — апостроф, твердий знак
5. Шрифт