2

Мене дивує, що в інтернеті ніколи не стояло питання щодо відмінностей цих конструкцій, які очевидно значать одне й те ж.

Приклади вживання з усного мовлення:

  1. "Що таке?"/"Що є?" (у знач. що коїться?)
  2. "Що таке метафора?"/"Що є метафора?"
  3. "Що це таке?"/"Що то є?"
  4. "Метафора це"/"Метафора є"

Як видно, при вживанні дієслова "бути" в особовій формі "є" після йде слово в називному відмінку.

Як приклади з писемного мовлення наведу декілька пісень:

пісня Володимира Івасюка - Червона рута:

Бо твоя врода
То є чистая вода
То є бистрая вода
З синіх гір

Трио Маренич - Ой там на горі:

Не думай милий, голубе сивий,
Що любов, то є жартоньки.     

і вся пісня Кузьми Скрябіна "То є Львів".

До того ж, на відміну від "то є", конструкція (таке/це) зафіксована в академічного тлумачному словнику української мови (СУМ):

  1. означ. У поєднанні з питальними займенниками хто, що, який та ін. утворює складне питання, вказуючи: а) на особу чи предмет, про які запитують. [Дівчина:] А хто вона така? [Хлопець:] Моя товаришка з дитячих літ (Леся Українка, II, 1951, 97); Щорс оглянув лави полонених суворим гнівним поглядом. — Звідки? Хто такі будете?.. (Олександр Довженко, I, 1958, 161); Як діти всі, він був цікавий,.. Про все питав: «Це що таке?» (Володимир Сосюра, II, 1958, 433); б) на суть предмета, явища тощо, про які запитують; що значить, що являє собою. «Ти не маєш права схибити. Ти мусиш завжди діяти безпомилково». Що таке безпомилково? (Олесь Гончар, III, 1959, 367); Він [Блюм] цікавий знати, хто такий Фраєрман (Петро Колесник, На фронті.., 1959, 120); — Хочеться мені перед боєм, сказати вам, панове, що таке є наше товариство (Олександр Довженко, I, 1958, 258);

// Уживається як вказівне слово на межі двох речень, з яких друге містить у собі тлумачення, роз'яснення першого. На постелі лежала слаба жінка і стогнала. Це Харитина мати (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 13); — По копі з шагом... більше не можна дати [за хліб].. — Це, Овраме, — каже Лушня, — за таку ціну ти ніде не купиш (Панас Мирний, I, 1949, 266); У загоні саме воли заборюкались — це старий підручний отих, що з ярмарку пригнали, б'є (Андрій Головко, II, 1957, 145); — Чуєш, як сніг рипить? Це вершники — брати мої линуть мене виручати (Олександр Довженко, I, 1958, 59); — Гляньте-но, скільки в'юнів наловили. — Та все один в один, — дивується і водночас підхвалює рибалок Левко. — Це талан треба мати (Михайло Стельмах, I, 1962, 77).

Отже, мої питання: Чи можна таку конструкцію вважати діалектизмом? Чи є вона нормативною? Якщо це діалектизм, то яку має розповсюдженість?

2
  • Одне питання за раз. В поточному форматі, таке SE запитання, яке містить більше одного питання, відповідає одному із критеріїв закриття SE питання за що я голосую.
    – improbable
    May 29, 2023 at 18:42
  • Так, бажано ставити лише одне питаннје, бо тут просле̂дковујитј сја: најавно̂стј бути чи взајмоде̂ја бути з іменниками в називному? May 31, 2023 at 14:03

1 Answer 1

2

Мій допис не дуже відповідає на те, чи є «то є» діалектизмом.

Я радше намагаюся переконати, що «то є», «це», «таке» й т.ін. — це не якісь взаємовиключні альтернативи, а радше фрагменти однієї і тої самої загальної «мозаїки». З «мозаїки» можна викидати один чи кілька елементів, і найчастіше так і роблять (щоб скоротити речення), але водночас не можна викинути надто багато елементів (тому в залежності від того, які елементи лишилися, маємо різні варіанти). Але всі варіанти, на мій погляд, більш-менш природні для української мови.

Я вбачаю дві «базові конструкції», які я надалі умовно називатиму одинарною і подвійною. (Це не загальноприйнята термінологія, і загалом, це моє власне бачення, а не загальноприйняте.)

«Одинарна» конструкція

<А> є <Б>. Інакше кажучи: <Хтось/щось> є <хтось/щось (якесь)>. Наприклад:

…Бо кохання є джерело всього доброго (Борис Грінченко, «Сонячний промінь», 1890).

Ся чудернацька мова є мішанина української мови з великоруськими словами… (Іван Нечуй-Левицький, «Українство на літературних позвах з Московщиною», 1891).

Ще є варіант з орудним відмінком — <Хтось/щось> є <чимось/кимось (якимось)>, наприклад «…Всякий видаток є гріхом, без котрого можна обійтися…» (Іван Франко, «Не спитавши броду», 1886), — але його я в цій відповіді розглядати не буду, бо це майже поза темою запитання. (Загалом я вважаю варіант з о.в. певною мірою синонімічним варіанту з н.в., але зазвичай о.в. використовують для зазначення менш постійної ознаки.) Надалі писатиму просто <А> є <Б>, але матиму на увазі саме називний відмінок у <Б>.

Тут усе просто:
<А> — підмет, є <Б> — складений іменний присудок (а разом це просте двоскладне речення)

«Подвійна» конструкція

<А> — це/то є <Б>. Наприклад:

Національна свідомість, національне чуття — це є вже абстракція часової реальности… (Володимир Винниченко, «Відродження нації», 1920).

…Чесна дівчина — то є краса і честь усього села (Марко Кропивницький, «Дай серцеві волю, заведе у неволю», 1882).

Мабуть, мої погляди відрізняються від загальноприйнятих, але я особисто вважаю, що принаймні формально можна трактувати цю конструкцію отак:
як складне речення, що складається з двох простих: перед тире односкладне (лише з підметом) речення <А>, воно задає контекст, а після тире повноцінне (двоскладне) речення це/то є <Б>, у якому це/то — підмет, а є <Б> — (складений іменний) присудок

Замість тире, між двома частинами (які я особисто інтерпретую як окремі прості речення) може стояти й інший знак, наприклад:

Єдина держава, яка могла би помогти навіть вїйськом, це є Ґерманія (Володимир Винниченко, «Українська державність», 1920).

Прага — дуже красне місто; це є серце Чехії… (Василь Королів-Старий, «Чмелик», 1920).

Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ! Народ! (Іван Багряний, «Сад гетсиманський», 1950).

Випадіння

І в тому варіанті, що я називаю «одинарним», і в тому варіанті, що я називаю «подвійним», може випадати є. Також у «подвійному» варіанті може випадати це/то.

Тоді отримуємо (можливо, звичніші для сучасного вуха) підваріанти:

  • <А> <Б>. Наприклад:

    Ви пан, а я сирота… (Іван Котляревський, «Наталка Полтавка», 1819).

  • <А> — це/то <Б>. Наприклад:

    Пастрама — це сушена баранина… (Олекса Стороженко, «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа», 1863).

    …Серце — то його корінь (Микола Устиянович, «Старий Єфрем», 1849).

  • <А> — <Б>. Наприклад:

    Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець… (Іван Котляревський, «Наталка Полтавка», 1819).

(Часто кажуть, що пауза й, відповідно, тире з'явилися на місці випадіння є, але мені інтуїтивно більш подобаються шляхи «<А> є <Б>» → «<А> <Б>» й окремо «<А> — це/то є <Б>» → «<А> — це/то <Б>» → «<А> — <Б>», тобто що пауза й тире не з'являються на місці випадіння, а лишаються зі структури «подвійного» варіанта.)

Вказівні займенники

Також ніхто не забороняє починати <Б> з вказівного займенника на зразок той/та/те/ті чи такий/така/таке/такі. Часто так роблять, коли <Б> має залежне підрядне речення (і треба підкреслити, що воно restrictive); але необов'язково лише в цьому випадку. Багато прикладів наводити не буду:

Я — той нещасний Петро, якому Наталка припівала сю пісню… (Іван Котляревський, «Наталка Полтавка», 1819).

…Я такий невіглас (Джек Лондон у перекладі Катерини Джунківської, «Син сонця», 2019).

Питальні речення

Питальні речення мають приблизно ту саму структуру, тільки в основі <Б> може стояти питальний займенник на зразок хто/що (опціонально зі вказівним займенником на зразок такий/така/таке/такі, причому вказівний займенник може бути навіть не поряд з питальним):

  • Хто/що є <А>? (Базова «одинарна» конструкція.)
    • Хто/що <А>? Наприклад: Хто він? (Випало є.)
    • Хто/що такий/така/таке/такі є <А>? (Додано такий/така/таке/такі.)
      • Хто/що такий/така/таке/такі <А>? (Випало є.)
  • Хто/що це/то є — <А>? (Базова «подвійна» конструкція.)
    • Хто/що це/то — <А>? (Випало є.)
    • Хто/що це/то є такий/така/таке/такі — <А>? (Додано такий/така/таке/такі.)
      • Хто/що це/то такий/така/таке/такі — <А>? (Випало є.)

(Порядок слів може бути різний.)

Попередній висновок

Цією відповіддю я намагався переконати, що всі форми (зокрема й «то є») історично є більш-менш природними для української мови.

Але водночас нечесно було б не сказати, що навіть якщо щось історично було притаманне українській мові і, припустімо, побутувало на всіх теренах України, то з цього не випливає, що воно притаманне досі, причому всім регіонам однаково. Цілком може статися, що якісь із варіантів у якихось регіонах стали вживатися рідше, ніж в інших, або й зовсім набули статусу діалектних.

Тож діалектне чи ні?

Упевнено з цього приводу я можу небагато сказати, але, шукаючи приклади для цього допису, натрапив на роботу Євгена Тимченка «Номінатив і датив в українській мові» (1925), де написано таке:

Дієслово „бути" в теперішнім часі (пень єс-) в функції помічного дієслова в формі є, єсть (без огляду на лічбу й особу) ми подибуємо в таких випадках:

  1. Коли треба протиставити два стани буття, напр.: Да не єсть то куна, то невіхна моя Чуб. IV, 436; не єсть ви козаки, а єсть ви гайдамаки Чуб. V, 243; ой не єсть ти удова, єсть ти вірная жена Черн. г. Чуб. V, 816.
  2. В питайних і релятивних реченнях з присудковими: хто, що, який, чий, де, напр.: Хто він є? Полт. п.; що-ж він таке є? Мил. Жлк. 34; що ти є? Шух. Гуц. V, 1, здорові були свині! а чиї ви єсть? Рудч. Ск. І, 5. — Де ви є? — Що вам є?
  3. В західніх говірках подибується часом як спійка між підметом і присудковим речівником або прикметником, напр.: Той пан, то є опришок Kolb. Р. IV, 55; Ой доле людськая! Доля єсть сліпая Закр. 73.

Ст. р.: Се бо єсть батъгъ Божии Ип. 213.

<Далі багато прикладів з випадінням дієслова є і багато цікавого про хитання між називним і орудним відмінками.>

Тобто: Євген Тимченко вважає, що використання дієслова бути в теперішньому часі (тобто є) притаманне західним говіркам, а також специфічним випадкам (як-от: протиставлення, питання).

Єто є) у словнику

Використання дієслова бути як зв'язки в складеному присудку зазначено 10-м пунктом відповідних статей у СУМ-20 і СУМ-11. Але при цьому там кажуть, що «форма теперішнього часу є, єсть часто опускається», і єдиний там приклад з теперішнім часом — це «що сам єси тепер москаль» Шевченка.

Водночас є неодноразово використовується в цій ролі в прикладах, наприклад:

Бо хвальба — то є тлінь, а від зради немає поради (Андрій Малишко, «Заповітне джерело», 1959).

3
  • Щиро дякую за таку ґрунтовну роботу! До речі, поки читав це, помітив ще, що навіть у наведених мною прикладах було вжито "є": "Хочеться мені перед боєм, сказати вам, панове, що таке є наше товариство (Олександр Довженко)". Чесно кажучи, не знав, що "то" й "це" — синонимі. Багато нового дізнався з цього допису, дякую. Jun 15, 2023 at 19:25
  • 1
    @whatserface, дякую. (Це, то — не те щоб повні синоніми, але вони наче утворюють пару… От як є «ближчі» і «дальші» вказівні займенники (цей, ця (цяя), це (цеє), ці (ції) і той, та (тая), те (теє, тоє, то), ті (тії) відповідно), так є (етимологічно пов'язані з ними) «ближча» і «дальша» частки: це і то. Хоча коли ми використовуємо їх як частки, то ми зазвичай не протиставляємо близьке і далеке, а просто вказуємо, тож великої різниці немає, радше просто звичка.)
    – Sasha
    Jun 17, 2023 at 3:41
  • то ще може використовуватися як сполучник (наприклад: якщо <якась умова>, то <якийсь наслідок>), а от це — вже ні.)
    – Sasha
    Jun 17, 2023 at 3:56

Your Answer

By clicking “Post Your Answer”, you agree to our terms of service and acknowledge you have read our privacy policy.

Not the answer you're looking for? Browse other questions tagged or ask your own question.