Тверді приголосні перед «і»?

Question

В різних джерелах, сучасних та дорадянських, зокрема в книзі Ярослава Рудницького «Як говорити по літературному», Прага, 1941, сторінка 18, я зустрічав твердження, що в українській мові перед і, що виникла зі старого о та чергується з ним (ніс – на носі), приголосні є твердими на відміну від приголосних перед і, що виникла зі старого ѣ (німіти < нѣмѣти) або зі старго е та чергується з ним (ніс – несла), ці приголосні м’які. Тобто, ніс (на носі) та ніс (несла) мають розрізнятися за звучанням.

Особисто я такої різниці ніколи в житті не чув, в мене навіть язик не повертається вимовити твердий український приголосний перед і. В радянських книжках я такого не читав.

Чи є така вимова грамотною у сучасній мові? Чи десь так ще говорять? Я знаю, що це норма в русинській мові, але чи збереглося це де-небудь на схід від Карпат?

Answer 1

Детально це питання розглянув Юрій Шевельов у своїй статті «Так нас навчали правильних проізношеній»:

...З ортоепічними нормами української літературної мови, зформульованими в 20-х роках, передусім у працях Олекси Синявського, приголосні в вимові пом'якшуються перед і, за винятком т, д, л, н, що стоять перед і, яке походить з о, а також перед і в закінченні називного відмінка множини твердих прикметників. Отже, для прикладу, в словах тінь, ліс, дід вимовляємо ть, ль, дь, а в словах тік:току, лій:лою, ніс:носа, ясні, горді приголосні т, л, н, не м'якшаться. Це розрізнення твердости-м'якости перед і відрізняє українську мову від російської, де приголосні м'якшаться перед і (в російському письмі и) автоматично. У наслідок цього в російській мові вибір і чи и (в російському письмі и, ы) цілком залежить від попереднього приголосного, і ці два звуки становлять варіянти однієї фонеми. В українській мові і та и виступають як дві фонеми,важлива своєрідність української системи голосних.

У новому підручнику фонетики [Сучасна українська літературна мова. Вступ, фонетика (1969)], укладеному Інститутом мовознавства, питання твердої вимови приголосних перед і в літературній мові, як і питання про наслідки відкинення такої вимови для фонологічної системи української мови замовчано. Тільки глухо згадано про таку вимову як, мовляв, діялектну (с. 183, 254), що, мовляв, "зрідка... трапляється і в деяких носіїв літературного мовлення". Це тим більше впадає в око, що принаймні два автори розділів у книжці – Петро Коструба й Микола Наконечний досі виступали як визнавці розрізнення твердости-м'якости приголосних перед і і що в інших випадках книга обговорює різні підходи до того чи того питання в дотеперішній літературі, – але тут жадних посилань на давнішні писання нема. Отже, можна думати, редакція просто тихцем викреслила небажані твердження власних авторів і так само тихцем заступила їх на власні... Фонологічну систему української літературної мови знівельовано з російською, але нишком, нишком, під загальне мовчання...

Що ж до питання про розповсюдження цього мовного явища, то «Атлас української мови» демонструє ступінь поширення такої вимови (зелений колір) в другій половині минулого століття (коли збирались матеріали до нього):

Mикола Погрібний, Українська літературна вимова, 1992, с. 20:

Зубні приголосні [д], [т], [н], [з], [с], [ц] і ясе́нний [л] перед голосним [і], що походить з давднього [о] і здебільшого чергується в сучасній мові з [о] /сіль – солі/, а також перед [і], що постало на місці давнього прикметникового закінчення –ыѣ, в сучасній літературній мові вимовляються здебільшого мʼяко: [под'і́л], [т'і́л'ки], [н'іж], [з'ір], [с'іл'], [пл'ід], [д'іб], [н'іг], [воз'і́ў], [ос'і́б], [брат'і́ў], [ра́д'іс'т'], [г´ід'н'іс'т'], [з'л'і́с'т']; [чеꙵрво́н'і], [си́з'і], [ку́ц'і].

Але в багатьох місцевих говорах зубні приголосні перед цим [і] зберігають колишню тверду вимову: [дім], [тік], [ні́жки], [зі́рка], [сіл'], [лій], [д'іді́ў], [сиⷷні́ў]; [молоді́], [густі́], [зеꙵле́ні], [б´і́лі]. Зважаючи на поширеність у говорах такої вимови, вона допускається і в літературній мові.

Завжди твердо треба вимовляти приголосні на стику слів: [моро́з і со́нце], [д'ід іва́н], [з іва́ном], а також на межі префікса і кореня: [беꙵзіме́нːий] та на межі частин абревіатур: [мѐдінстиⷷту́т].

_{Якщо проблеми зі шрифтами і немає змоги змінити їх — зняток.}

Answer 2

Почути таку вимову можна в Миколи Погрібного "Українська літературна вимова" (1992) "22 - Зубні"

Тверда вимова зубних перед гострим [і] досягається творенням після зубного приголосного голосного звука неоднорідної артикуляції. Спочатку вставляється коротке слабке широке [и], що потім переходить у гостре [і] з тривалим звучанням.

Також у відео Погрібний зазначає, що така вимова є "в багатьох місцевих говорах", але не говорить про її нормативність, та лише каже про допустимість такої вимови поряд з "рекомендованою" м'якою вимовою.

Зі свого боку, Юрій Шевельов у статті, що вже наводилась тут, "Як нас навчали правильних проізношеній" пише:

В українській бо мові і не вимагає обов'язкового пом'якшення попереднього приголосного. Щонайменше зубні приголосні т, д, н, л можуть виступати перед і і в пом'якшеному варіянті (приміром, н у слові ніжний) і в твердому (приміром, ніж). Історично беручи, твердість зберігається, коли і походить з о і здебільшого чергуєть­ся з ним, у нашому прикладі ножі або, в називному відмінку множини прикметників з -ые (напр., у густі, називний множини від прикметника густий з твердим т супроти гості з пом'якшенням).

Такий стан був нормативним до 1969 року.

Answer 3

За правилами сучасної літературної вимови, зубні приголосні, і «н» також, перед «і» пом'якшуються (т.з. неперехідна палаталізація). Згадку про винятки з цього правила я не знайшов ніде на сучасних мовних сайтах. Повсюдно це подається саме так.

У «Орфоепічному словнику» (Погрібний М.І., Київ: «Радянська школа», 1984) у розділі «Основні норми української вимови» п.18 (стор.13) зазначено: „18. Приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед [і], що походить з давнього [о] та прикметникового закінчення -ыѣ, вимовляються здебільшого м'яко: <…>. Проте в цих позиціях можлива також тверда їх вимова: <…> і напівпом'якшена: <…>. З метою нормалізації вимови цих приголосних перед [і] з [о] та -ыѣ словник рекомендує тільки м'який варіант.‟

Можна зробити висновок, що якщо таке явище досі десь відбувається за фактом, літературної норми воно у будь-якому разі не становить. Вже у 1983 воно, як можна бачити, вважалося непослідовним, і його намагалися уніфікувати.