Детально це питання розглянув Юрій Шевельов у своїй статті «Так нас навчали правильних проізношеній»:
...З ортоепічними нормами української літературної мови, зформульованими в 20-х роках, передусім у працях Олекси Синявського, приголосні в вимові пом'якшуються перед і, за винятком т, д, л, н, що стоять перед і, яке походить з о, а також перед і в закінченні називного відмінка множини твердих прикметників. Отже, для прикладу, в словах тінь, ліс, дід вимовляємо ть, ль, дь, а в словах тік:току, лій:лою, ніс:носа, ясні, горді приголосні т, л, н, не м'якшаться. Це розрізнення твердости-м'якости перед і відрізняє українську мову від російської, де приголосні м'якшаться перед і (в російському письмі и) автоматично. У наслідок цього в російській мові вибір і чи и (в російському письмі и, ы) цілком залежить від попереднього приголосного, і ці два звуки становлять варіянти однієї фонеми. В українській мові і та и виступають як дві фонеми,важлива своєрідність української системи голосних.
У новому підручнику фонетики [Сучасна українська літературна мова. Вступ, фонетика (1969)], укладеному Інститутом мовознавства, питання твердої вимови приголосних перед і в літературній мові, як і питання про наслідки відкинення такої вимови для фонологічної системи української мови замовчано. Тільки глухо згадано про таку вимову як, мовляв, діялектну (с. 183, 254), що, мовляв, "зрідка... трапляється і в деяких носіїв літературного мовлення". Це тим більше впадає в око, що принаймні два автори розділів у книжці – Петро Коструба й Микола Наконечний досі виступали як визнавці розрізнення твердости-м'якости приголосних перед і і що в інших випадках книга обговорює різні підходи до того чи того питання в дотеперішній літературі, – але тут жадних посилань на давнішні писання нема. Отже, можна думати, редакція просто тихцем викреслила небажані твердження власних авторів і так само тихцем заступила їх на власні... Фонологічну систему української літературної мови знівельовано з російською, але нишком, нишком, під загальне мовчання...
Що ж до питання про розповсюдження цього мовного явища - "Атлас української мови" демонструє ступінь поширення такої вимови (зелений колір) в другій половині минулого століття (коли збирались матеріали до нього):

Погрібний М., Українська літературна вимова, 1992, С. 20:
