2

Написавши кілька речень до свого питання на сайті, я зазначила, що "..моя науковий керівник..." і коментар було відкореговано на "керівниця"... Прошу допомогти зрозуміти, за яким правилом?

З ukrlit.org:

КЕРІВНИ́К, а́, ч. Той, хто керує ким-, чим-небудь, очолює когось, щось. Маса повинна мати право вибирати собі відповідальних керівників (Ленін, 27, 1951, 182); В одному містечку хлопця було відведено до керівника підпілля — столяра Якова (Ю. Янов., II, 1954, 11); — Керівник усе мусить знати і все передбачати (Шиян, Баланда, 1957, 147).

Кла́сний керівни́к — учитель-вихователь класу в середній школі. Нещодавно його призначили до нас класним керівником (Сміл., Сашко, 1954, 221). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 142.

2

Це, власне, просто жіночий рід до слова "керівник".

Той самий словник:

КЕРІВНИ́ЦЯ, і, ж. Жін. до керівни́к.

∆ Кла́сна керівни́ця— учителька-вихователька класу в середній школі. Їхня нова класна керівниця зайшла з практикантами-студентами (Ів., Таємниця, 1959, 92).

  • гадаю запитується про те чи треба обидва слова ставити в жіночому роді – Yola Mar 1 '18 at 14:15
  • 1
    @P.Vovk на практиці не зустрічала, тому і запитую... в деякій мірі питання дивне, але хотіла прояснити для себе Дякую за коментарі! – Orti Mar 1 '18 at 14:25
  • 1
    @Orti я більше не розумів уточнення пана Yola, те, що не всі звертають увагу на деяку дивність називання жінок чоловічими іменниками, це нормально. Потрошку просто спадщину маємо побороти. – P. Vowk Mar 1 '18 at 14:28
  • 1
    @P.Vovk це так само, як "директор" і "директорка".... Завжди говорили і писали - ".. директор школи...вона...." На дверях табличка: "директор", але всі знають, що жінка... – Orti Mar 1 '18 at 14:32
  • 1
    Я мав на увазі, чи можна сказати моя наукова керівник. Чи обов'язково обидва слова в жиночому роді ставити. – Yola Mar 2 '18 at 1:48
2

Не на затверджену відповідь, такий собі додаток до відповіді пана @Sasha.

Українська фраза, 1928 • Микола Сулима

§ 4. Професійні назви

Професійні й інші подібні до них назви в українській мові бувають здебільшого осібні для чоловіків і осібні для жінок. Українська мова взагалі уникає вживати в спільному роді тих слів, що означають посаду, професію, звання, рангу тощо, й надавати тим словам ознак граматичного (формального) чоловічого роду без огляду на стать. У російській мові, як відомо, такі слова, як от автор, композитор, писатель, а так само, напр., товариш, приятель, однаково можуть стосуватися до осіб жіночої статі, як і чоловічої.

В українській фразі буває інакше: він – автор, вона – авторка; він – композитор, вона – композиторка; він – письменник, вона – письменниця; він – лікар, вона – лікарка¹; він – професор, вона – професорка й т. інш.

Це так само, як, напр.: танцюрист і танцюристка, учитель і вчителька, селянин і селянка, служник і служниця, робітник і робітниця, вʼязальник і вʼязальниця, полільник і полільниця, викладач і викладачка, асистент і асистентка, актор і акторка (не „актьор, актьорка“; це – росіянізм) тощо.

Подібно до цього російська фраза „она – мой приятель“ відповідатиме українській „вона – моя приятелька“. Так само, звертаючись до жінки (чи до дівчини) або говорячи про неї, по-вкраїнському вживають слова товаришка (а не товариш).

Як бачимо з поданих прикладів, на професійні й інші аналогічні до них назви для жінок українська мова широко використовує відповідні формальні закінчення жіночого роду (граматичного), а втім це буває не завжди.

Коли професійні жіночі назви можуть причинитися до плутанини, коли зміст фрази стосується не до самих жінок, а й до чоловіків, взагалі – до людей, то ми вживаємо чоловічих назов і для жінок. Наприклад: Леся Українка – один із найкращих поетів; коли б ми були сказали тут „одна з найкращих поеток“, то цим би ми підкреслили вагу Лесі Українки лише серед жінок-поеток, а не серед усіх поетів взагалі.

Отже виходить, що професійні чоловічі назви, опріч свого спеціяльно-чоловічого значіння, мають ще й загальну силу, характеризуючи всіх людей якоїсь професії чи стану без огляду на натуральний рід, на стать. А жіночі назви мають завжди обмежене, специфічно-жіноче значіння. Згадаємо тут до речі оці слова: людина, чоловік, жінка. Слово чоловік у нашій літературній мові означає особу чоловічої статі, жінка – жіночої статі, людина обʼєднує в собі обидва ці значіння. Коли ми, маючи на увазі цю схему, кваліфікуватимемо значіння, напр., слів поет і поетка, то нам доведеться сконстатувати, що поетка йде рівнобіжно до жінка, а слово поет становить собою паралелю до чоловік і, опріч того, до людина. Отже значіння чоловічих назов – ширше, а жіночі назви – індивідуалізовані, обмежені на змісті.

Через це, говорячи, припустім, про якусь жінку, що вона – професорка історії, іноді треба буває сказати, що вона – видатний професор (знавець) історії, вона – один із найкращих професорів (знавців) історії. З тих самих міркувань загального характеру ми кажемо про жінок іще й так, напр.: вона – секретар Сільради, вона на посаді рахівника, діловода, статистика, лаборанта, асистента; вона – завідувач школи² й інш.

І ще одно завваження: звучи жінку чи дівчину товаришкою (а не товаришем), ми тимчасом можемо сказати так: Серед усіх моїх товаришів вона – найкращий мій товариш. Так само й це: Вона – моя велика приятелька, але вона – найбільший приятель мені серед усіх моїх приятелів. Вона – революціонерка, але вона належить до найвидатніших революціонерів. Вона письменниця, але вона – найпопулярніший тогочасний письменник і т. інш. Коли б і вдруге ми сказали були, напр., „письменниця“ (а раніше – „революціонерок“ тощо), то це не характеризувало б загальности, промовляло б лише за певне вузьке коло жінок, а не за всіх взагалі діячів якоїсь категорії.


Виноски

  1. Не можна лікарку звати лікаршею, професорку так само не можна звати професоршою й т. інш. Лікарша (професорша) – це лікарева (професорова) дружина. Опріч того, слова типу лікарша, професорша слід би вважати за вульгаризми (порівн.: наша вчительша; треба – наша вчителька), що виникли не без впливу рос. мови („генеральша, капитанша, офицерша“ й інш.).

  2. До речі: замість завідувач не слід уживати невдалих новотворів „завідатель, завідуватель“; це зовсім непотрібні оцерковнословʼянені слова з напівмертвим наростком – тель.

  • 1
    Логічно. Але не покриває існуюче (на жаль) у сучасному світі прагнення до офіціозу. В результаті, НМД, «керівниця» має менший ступіть офіційності, ніж «керівник», а «наукова керівниця» — ще менший (бо «незвичне сполучення») — хоч так і не мало б бути. (Це жодним чином не Вам критика. І навіть не Миколи Сулими. Просто сучасні тенденції…) – Sasha Mar 2 '18 at 20:03
1

Відповідь дуже неповна. Хотів її видалити, але бачу, що вона вже отримала позитивну оцінку, тому не буду. Але зважайте, що вона враховує одні джерела/тенденції і не враховує інші.

Чи можна використовувати чоловічу форму звання/посади/професії для жінки

Так. Принаймні, в деяких стилях мовлення. В офіційно-діловому стилі це навіть заохочується/вимагається.

Наприкад: заслужений учитель Ольга Лозова; науковий керівник Наталя Богданівна.

Про це бачимо зокрема у навчально-методичному посібнику В. Л. Красюка «Ділова українська мова»:

Назви осіб за професією, посадою, званням, як правило, утворюють паралельні форми чоловічого й жіночого роду (учитель — учителька, працівник — працівниця).
<…>
Офіційними назвами посад, професій, звань є іменники чоловічого роду: директор, дипломат, професор; у діловій мові вони вживаються незалежно від статі особи.

Як правильно узгоджувати чоловічу форму з іншими членами речення

В загальному випадку

Прикметники (і граматично подібні до них форми: присвійні займенники, порядкові числівники, дієприкметникові звороти тощо) йдуть у чоловічому роді. Дієслова (і граматично подібні до них слова/вислови) можуть іти у жіночому.

Наприклад: наш старий менеджер звільнилася.

Принаймні так стверджує «Електронний підручник з сучасної української мови» Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

Спільного значення роду набувають і вже раніше згадувані нами іменники типу директор, економіст, декан, кандидат, доцент та ін. Жіночий рід граматично виявляється в подібних іменниках досить своєрідно: прикметники узгоджуються з формою іменника, а дієслова (чи предикативні сполуки) — зі змістом цього іменника: Наш викладач відповіла на наші запитання.

В офіційно-діловому стилі

Офіційно-діловий стиль заохочує до навіть більшого використання чоловічого роду при узгодженні — дієслова (присудки) використовують жіночий рід лише при зазначенні імені/прізвища жінки.

Наприклад:
головний технолог Оксана Леонідівна повідомила;
головний технолог повідомив.

Про це каже зокрема той самий посібник Красюка «Ділова українська мова»:

Текст набуває строго офіційного характеру, якщо слова, залежні від найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі чоловічого роду і в тих випадках, коли мова йде про жінок (головний технолог повідомив). Проте якщо в документі вказується прізвище жінки, яка займає вказану посаду, то підпорядковані слова узгоджуються з прізвищем і вживаються у формі жіночого роду (головний технолог Сахновська В. І. повідомила).

Різнотлумачення

Деякі джерела стверджують, що коли ім'я/прізвище не зазначено, то дієслова (присудки) мають узгоджуватися з граматичним родом іменника (а не семантичним) незалежно від використовуваного стилю. Мовляв, «наш директор запізнилася» не можна сказати навіть за межами офіційно-ділового стилю. По-моєму, це є перебільшенням.

Оце джерело стверджує, що в російській мові має значення ще й порядок слів — мовляв, дієслово, передує назві професії, не може бути в жіночому роді (наприклад, навіть за межами офіційно-ділового стилю варто казати «увлекательные заметки предложил редакции известный автор Наталия Петрова», а не «предожила… автор… Петрова») — але не впевнений, що це має якийсь стосунок до української мови.

Висновки

Я не мовознавець, і роблю судження виключно на основі джерел, що прочитав, але здається так:

  • «мій науковий керівник говорив» — можна (принаймні, в офіційно-діловому стилі);
  • «мій науковий керівник говорила» — можна (принаймні, за межами офіціозу або якщо зазначено прізвище);
  • «моя науковий керівник говорила» — здається, не можна («моя» неузгоджене з «керівник»);
  • «моя керівниця говорила» — можна (принаймні, за межами офіціозу).

Тобто Вашу фразу «моя науковий керівник говорить» почали виправляти не дарма. Але от чи на стовідсотково правильний варіант її виправили — я стверджувати не можу, «мій науковий керівник говорить» було б однозначно правильно, але щодо «наукової керівниці» — з одного боку, слово «керівниця» в українській мові існує, є літературним і згідно зі словником означає саме керівника жіночої статі (на відміну від слова «секретарка», яке, хоч існує і є літературним, але не наслідує всієї множини значень слова «секретар», тому «вчений секретар» не еквівалентно «вченій секретарці»), а з іншого — стилістично може мати ще вужчу сферу вжитку, ніж перетин сфер «керівниця» і «науковий керівник», не кажучи вже про те, що словник може не враховувати всіх нюансів.

Your Answer

By clicking “Post Your Answer”, you agree to our terms of service, privacy policy and cookie policy

Not the answer you're looking for? Browse other questions tagged or ask your own question.